Всі ті новодержавні утворення, від Фінляндії до Албанії, обрядово розпочали з ліберальної демократії. З її інституціями і взагалі риторикою. А проте десь вже з середини 1920-х демократія там входить у тяжку кризу. Приміром, у Польщі її змінив доволі суворий авторитарний режим. В Албанії прем’єр-міністр якось дуже хутко стає королем. Молоді литовські льотчики без церемоній розігнали тамтешній парламент. Угорщина стає політичним угіддям адмірала Хорті...
А під кінець 1930-х ці новодержави поспіль перетворилися на авторитарні та фашизоїдні. І просто фашистські. За винятком ультрадемократичної Фінляндії (хоча і сателіта ультрафашистської Німеччини). Та такої ж Чехословаччини, у якій демократична Прага ставилася до словаків трохи краще, аніж Гітлер до циган.
Все інше доволі відоме: у те вельми недемократичне поле невдовзі із Заходу зайшов вермахт, а потому зі Сходу – Червона армія.
Сьогодні всі ці країни знову при обрядовій демократії. От тільки у всіх своїх ретроспективних самоописах вони соромливо замовчують свій довоєнний антидемократичний брокен. Що ж, то їхня справа. Проте нам, питомим „пострадянам”, не зайве забувати той гіперінцидент середньоєвропейської історії.
Відтак, уже біжуча історія Середньої Європи. 1991-го тут знову-таки виникає система пострадянських, підкреслюю, демократичних утворень. Усі вони знову-таки розпочали з демократичного пафосу і ритуалів.
А надто ж Росія, яка ще 1990-го фактично віддалилася від СРСР, а в серпні наступного року вельми енергійно затвердила свій не-комуністичний суверенітет. „Соціалізм і комунізм викинуті на смітник світової історії”, – проголосив Єльцин у вересні 1991-го. „Розстрига-більшовик”, як назвав письменник Віктор Астаф’єв першого президента Російської Федерації, щиро патронував саме явище опозиційної преси та ще й вимагав, щоб його там якнайдужче критикували.
Тепер це вже плюсквамперфект новітньої Росії. З неймовірною швидкістю вона, десь від перших пострілів чеченської війни, входить у кризу всього спектру своєї демократії. Кризу абсолютно подібну до того, що діялося в Середній Європі у 1920-х, а особливо 1930-х! „Росіяни довго запрягають, але швидко їздять”, – говорив свого часу Бісмарк. Цього разу і запрягли швидко, а поїхали ще швидше.
Росія президента Путіна зі справді неймовірною історичною швидкістю змістилася у бік питомого авторитаризму. Ні, це не реставрація радянщини у її сталінсько-брежнєвському форматі. І не реставрація Росії романовської. Щось інше. І якщо говорити одверто, щось ще більш зловісне. Те, чого ще не було в російській історії з її довжелезним „синтаксисом” людської несвободи.
Країною – і, з-поміж іншого, її тепер слухняною новою буржуазією – неподільно заволодів колосальний бюрократичний стан. Який свої амбіції, стратегії і саму тактику персоніфікував ув одній особі, перетворивши її на виконавця всіх своїх намірів. Упізнаєте?
Росія відтак із загадковою послідовністю відтворила всю послідовність довоєнної середньоєвропейської не-свободи. Президент, а тепер прем’єр-міністр Путін у кожному своєму слові й тості політично і просто психологічно повторює те, що колись робили маршал Юзеф Пілсудський у Польщі, президенти Анастас Сметона у Литві, Карліс Ульманіс у Латвії, Константин Пятс в Естонії. Ну, і король Ахмет Зогу в Албанії.
Але для нинішньої Росії є модель ще більш високого штибу. Уже зовсім не провінційна і не зовсім середньоєвропейська. Німеччина. Першої своєї націонал-соціалістичної п’ятирічки.
Абсолютний диктат держави; упокорений, доволі заляканий, але також і дуже енергійний діловий світ; селянство-робітництво-середній клас, який на всіх плебісцитах дає „добро” диктатові. А вчорашня ліберальна інтелігенція хутко перетворилася на асистентів і навіть апологетів режиму.
Чого в сучасній Росії нема із того, що було в тогочасній Німеччині та в її довколишніх сусідах-дублетах?! Чого?
Німецьких концентраційних таборів чи польської Берези Картузької.
Поки що немає? Не втрачаємо надії, що той апокаліпсис усе ж таки омине Росію, залишиться в гітлерівському минулому. Адже не-свобода у нинішньому своєму виконанні має знаряддя більш респектабельні. Тепер є кишенькові парламенти. Такі самі комунікації. Накладами, які й не снилися будь-якій диктатурі минулого. Є бізнес-на-побігеньках. І в числах, які теж не мріялися фінансам минулого століття. Є видовища і до них – нетрохи хлібця. Є, нарешті, надвитончена техніка політичних убивств. Що перед нею, приміром, покійний Скорцені? Просто бой-скаут.
А все ж таки – що ще спільного?
Давайте, врешті, зрозуміємо: цивілізація цього Часу – вкрай складна. Вона вимагає від сучасника таких зусиль до життєбудівництва, що людина повинна (обов’язково!) мати право на свобідне волевиявлення. Це як компенсація об’єктивному тоталітаризмові всіх цивілізаційних структур. Основний парадокс сучасності – і водночас її незмінна першооснова. Інакше…
Не-свобода не може бути тривкою основою цивілізації. Вона їй „гарантує” лише фантомну тимчасову стабільність. А далі – криза. Тільки за цю кризу буде вже розплачуватися не лише колишня „одна шоста” планети, а весь світ…
Відповісти
