Кожні кілька місяців Донбас народжує трагічні новини, раз на кілька років український прапор вивішують з чорними стрічками – жалоба за загиблими, масово загиблими в земній товщі шахтарями. І щоразу – розмова про гроші, гроші, гроші.
Так, це нелюдський бізнес – на кожній аварії хтось отримує все більші фінансові перспективи. Кожна катастрофа приносить гарантований прибуток. Бо зводять все до одного: дивіться, мовляв, загинули люди, треба платити більше, треба давати більше грошей на реконструкцію шахт, на підтримку вугільної галузі.
І все більше коштів викачують з держбюджету. Якщо на підтримку вугільникам у 2006 році давали близько 3,5 млрд. грн., то в поточному підтримка зросте більш ніж удвічі – до 7,7 млрд. грн. І що, вугільники перестали гинути? Аж ніяк...
Україна впевнено тримає сумне лідерство у підземній смертності, поступаючись лише Китаю (але ж там тоталітарний режим і масові репресії!). В Україні вугілля має майже вдвічі більшу ціну в людських життях – 2 смерті на 1 млн. тонн. Для порівняння, в США – 0,03 смертельного випадку на 1 тонну вугілля.
Звісно, проблема в корупції. Керівники вугільних шахт жиріють на відкатах, ринок гірничого обладнання далекий від конкуренції, його контролює групка багатіїв, які мають потужне лобі в одній з великих партій. Це – їхній кровний бізнес, і політичні конкуренти не чіпають, це „святе”. Байдуже, що люди працюють в нелюдських умовах і гинуть.
Підтримка вугільної галузі – це, мабуть, чи не найбільш цинічна стаття видатків держбюджету. Бо, по-перше, значна частина цих грошей іде у приватну кишеню, зміцнюючи фінансові підвалини однієї політичної сили. А по-друге, цими грошима все українське суспільство намагається відкупитися від проблеми. Гроші течуть туди, де потрібна прискіплива громадська увага та вольові політичні рішення.
Натомість регіональній еліті дають хабара, аби ті впокорювали своїх підопічних. Саме тому платити більше зовсім не означає отримати більше – вхідна сума з результатом тут ніяк не пов’язана.
Як слід розв’язувати цю проблему? Перейти від щорічних подачок вугільним генералам до системної, осмисленої роботи з галуззю. Необхідна довгострокова, бодай десятирічна, програма реструктуризації вугільної галузі. Все вже давно розроблено науковцями, потрібна лише політична воля працювати довго, терпіти тимчасове соціальне нерозуміння і фінансувати технологічне переоснащення шахт та закриття безперспективних, а не направляти гроші на популізм. Звісно, ні на довгострокову роботу, ні на ритмічне фінансування, ні на відмову від популізму держава, у якій уряди живуть менше, ніж польові миші, нездатна. З цих причин вугільна галузь і не має чекати від держави реальної фінансово-інтелектуальної допомоги.
Здавалось би, ситуація безвихідна. Але є ще одна сила, яку не варто недооцінювати. Це самі шахтарі – ті, що кожен день ставлять своє життя під загрозу. Хто, як не вони, має самоорганізуватися і здійснювати контроль за правомірністю розподілу коштів, що державою виділяються на переоснащення шахт? У разі якщо шахта державна, необхідно контролювати весь потік грошей, від самого початку їхнього шляху на Донбас з вулиці Бастіонної у Києві, де міститься Держказначейство України і лежать рахунки Мінфіну, й до останньої вугільної лави на кілометровій глибині.
Якщо ж це приватний власник – потрібно жорстко і переконливо вимагати від нього дотримання усіх правил безпеки і достатнього фінансування цієї статті в кошторисі оснащення вуглевидобувних підприємств.
Дивно, що шахтарі, які традиційно становили собою єдину силу і які мають потужні традиції профспілкового руху, не вибороли собі реальної організаційної незалежності. Ясно, що місцева або галузева еліта менш за все зацікавлена у шахтарській єдності. Вугільним феодалам не хочеться бачити своїх робітників вільними, згуртованими, готовими аргументовано відстоювати свої вимоги.
Аполітичні профспілки – надзвичайно незручний ворог, і невипадково лідери таких незалежних і, на жаль, нечисленних об’єднань нерідко потерпають від погроз та фізичного насильства. Тільки профспілки можуть ефективно протидіяти корупції.
Є велика різниця між прокуратурою і шахтарями. Прокурорів боротися з корупцією змушує закон, а шахтарів – необхідність виживати. Зрозуміло, що перші зазнають фінансово приємної поразки, а ось других буде значно важче підкупити.
Українці загалом і шахтарі зокрема мусять перестати розраховувати на владу, чиновників, політиків. Надію варто покладати лише на самих себе. Якщо вже в країні намагаються лінчувати водіїв-убивць, то очевидно не за горами той час, коли надійде черга корупціонерів-убивць – куди холоднокровніших істот.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №22 від 13 червня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
