Річ у тім, що після війни київськими двориками ходили лахмітники-ассирійці. Про їхній прихід можна було дізнатись із гучного й трохи неоковирного „Стара вещ, куплю стара вещ…”
Айсори вміли колоритно торгуватись, розповідати новини, не забуваючи й про свій скромний ґешефт – купівлю-міну: примуси на поламані годинники, чайники з відбитими носиками на якісь дешеві саморобки і таке інше. Колега, сам того не очікуючи, розбурхав море емоцій – старенькі перехилялися з вікон, виходили з парадних, спершу боялися підійти, але, чуючи призабуте і таке зворушливе „Стара вещ, куплю стара вещ…”, наче молодшали на сорок років. Линув потік спогадів про війну, голод, розруху, але не тільки про погане – про маленькі радощі тодішньої столичної молоді також. Дехто був просто щасливий поринути в дитинство-юність, перенестися у Київ сорокових. Мікрофон-„брошка”, схований під раритетним халатом, усе фіксував. Сюжет у вечірньому ефірі вийшов блискучий – водночас і добрий, і пізнавальний.
Тепер ассирійців у Києві вже немає. Ну, майже. Євреїв у лапсердаках і великих бобрових капелюхах швидше зустрінеш у залі очікування в Борисполі, ніж на Подолі. Зараз усіх киян, які розмовляють майже реліктовою мовою їдиш, мовою Шолом Алейхема, можна перелічити на пальцях рук. Місцеві поляки українізувалися. Росіян, які в 1917 році становили половину населення, зараз лише 13%. За останнє століття місто втратило свій голос і темперамент, але не стало від того гіршим. Воно наповнилося українським духом, стало іншим. Нашим.
Тепер у столиці живуть народжений у Нагірному Карабасі вірменин Роман Балаян, німець із колишнього Карл-Маркс-Штадта Ерік Айґнер, пуштун із Кабула Мустафа Наєм, британець Шон Карр, японець Катаока Хіросі, який вже захистив дисертацію і досліджує, приміром, тему „Вишня як дерево життя в Україні та Японії”... Врешті-решт, у цьому місті вже двадцять сьомий рік живу я. І, сподіваюсь, ми, неукраїнські українці, не зробили древнє місто менш чудовим.
Мегаполіси завжди притягували людей. Тут завжди є робота. Тут вищі зарплати і є простір для реалізації амбіцій. Київ потребує рук і мізків – про це свідчать не тільки газетні оголошення. Демографи і виробничники калатають у дзвони – що далі, то більше столиця, як і Україна загалом, потребуватиме все нових і нових працівників. Кожен відсоток зростання ВВП має забезпечуватись новоствореними робочими місцями. А що робити, коли трудових ресурсів не просто мало – їх катастрофічно бракує. І з кожним роком прірва між можливостями і потребами буде тільки зростати.
Будьмо відверті, повернення українських заробітчан, яке урочисто присягався забезпечити нинішній глава держави, малоймовірне. Сотні тисяч представників так званої четвертої хвилі еміграції міцно пустили корені в Португалії, Італії, Польщі, Чехії, Греції, Сполучених Штатах і Росії. Повернути додому їх могло б поєднання двох чинників – економічного зростання, яке давало б можливість заробити вдома будівельникам і програмістам, медсестрам і вчителькам, та патріотизму, відчуття, що ти потрібен своїй країні. Наразі ніхто з українських владців не готовий дати нашим гастарбайтерам ні першого, ні другого. Вони й тим, хто залишився, не готові запропонувати нічого, крім безплідних розмов про нову, чудово-європейську Конституцію та інших „благоглупостей”, які точно ніяк не впливають на якість життя в країні.
У ХХІ столітті жодна розвинена країна світу не може обійтися без залучення трудових ресурсів з-за кордону. Америка – без латиносів, Велика Британія – без поляків, Швейцарія – без турків. І ми мусимо розуміти, що нігерійські студенти на розвалах київських секонд-хендів і в’єтнамські „човники” на харківській „Барабашовці” – це лише піонери, які торують шлях тисячам своїх земляків, котрі вже пакують валізи. На відміну від нас, вони погоджуються працювати по 15 годин на добу, отримуючи за це смішну, за вітчизняними мірками, винагороду. За ними прийдуть молдавські будівельники і таджицькі прибиральники – мовчазні й працьовиті. Далі буде…
Все це неминуче призведе до спалаху ксенофобії – бо нинішні параноїдальні заяви українських політиків про нібито навалу мільйонів іноземців нарешті матимуть зриме підтвердження. Як і в Москві, просто на очах зросте добробут працівників дозвільних служб, міліціонерів, усіх тих, хто годуватиметься з оформлення новітніх трударів.
Є кілька варіантів поведінки. Робити вигляд, що нас це не стосується, не звертати уваги на потребу в робочих руках, демографічні ями і таке інше. Або створити державну програму і дати зелене світло тим іноземцям, які потрібні країні. Як це роблять Канада, Австралія та інші небідні, бо недурні, держави.
Ця колонка опублікована в тижневику НОВИНАР №20 від 30 травня 2008 року.
Передрук колонок, опублікованих у тижневику НОВИНАР, заборонений
Відповісти
